Полазник – перший відвідувач оселі на свята
День полазника
Полазник - у новорічній обрядовості дух щедрого бога Лада, який приносить людині щастя; втілений в образі «благовісника» - маленького хлопчика, який в перший день Різдва ходить до схід сонця вітати родичів чи найближчих сусідів зі святом. Полазник - той, хто першим увійде на двір або в хату. У деяких місцевостях полазників буває два: на Введіння (21 листопада / 4 грудня) і на Різдво. У різдвяну ніч такі полазники ходили по селу з яблуком - символом родючості. Увійшовши в хату і привітавшись, хлопчик показував яблуко, а господарі дякували й щиро обдаровували полазника ласощами. До хлопчиків щедрий бог Ладо найбільш прихильний, бо це вони колись, маленькі колядники, як пише поетеса С.Майданська, піймали чарівним неводом найяскравішу зірку і, викувавши в чарівній кузні срібні дзвіночки, вирушили в далеку путь. Небесна зірка світила їм дорогу, щоб вони не заблукали, не збилися з путі, бо несли людям радісну звістку: «Ясен світ засвітився!»
Щоб у дні великих свят не сталося якоїсь неприємної оказії, до хати неодмінно мав прийти мужчина, особливо хлопчик-полазник, тоді хата-господарство буде щаслива, - і горе, коли «всунеться» першою жінка.
ПОХОДЖЕННЯ "ПОЛАЗНИКА" ЯК ЗВИЧАЮ ЗИМОВОЇ КАЛЕНДАРНОЇ ОБРЯДОВОСТІ УКРАЇНЦІВ
Зазначений звичай сучасні українські вчені інтерпретують по-різному: як "магію першого дня", як вірування "першої ноги" чи "першої зустрічі" тощо, іншими словами, дублюють трактування, запропоновані в минулому російськими етнографами . Існує також думка, що спочатку існував лише звичай "полазника"-тварини, який згодом у багатьох місцевостях замінила людина. Однак ніхто з дотеперішніх народознавців не ставив собі за мету з'ясувати, по-перше, яка із названих тварин могла виконувати згадану функцію в доісторичну добу, по-друге - чим було зумовлене наділення тварини цією функцією, і по-третє, коли вона набула статусу "полазника".
Крім українців, аналогічний звичай широко побутував у південних слов'ян, притому функцією "полазника" часто наділялася не будь-яка домашня тварина, а віл. Так, у сербів Шумадії, у західній і південно-східній Сербії, у північній, південно-західній та західній Боснії, у Чорногорії і Країні роль "полазника" виконував віл-"дешнак", тобто "борозний", якого запрягали в ярмо справа. Однак серед відповідних обрядових дій зацікавлення викликає не тільки цей факт. Справа в тому, що спочатку південні слов'яни чіпляли на правий ріг тварини калача. Після того, як її завели до хати, калача знімали і розламували на три частини: одну давали з'їсти волові-"дешнаку", другу - його напарникові (українці називали такого вола "підручним"), а третю клали в зерно, залишаючи для весняного посіву. У провінції Країна також стежили за тим, якою ногою віл стане на поріг хати: якщо правою, то все буде добре. У тих реґіонах, де цей звичай уже не побутував, широке розповсюдження мали споріднені з ним обрядодії, у тому числі й обов'язкове розламування хліба на дві чи три частини у найсвятковіші дні зимової календарної обрядовості. У Болгарії, скажімо, в день св. Варвари господар розламував хліб круглої форми ("колак", "кравай", "харман") на дві половини і символічно називав одну з них "посівами зернових", іншу - "худобою". Тоді ж у деяких місцевостях Південно-Східної Болгарії жінки замішували прісні хлібини, якими обмінювалися між собою, щоб здоровими були воли і росли посіви.